 |
Біля столітніх верб |
 |
Батурин |
 |
На летовищі |
 |
Музей бджільництва |
 |
В гостіх у індіанців |
 |
На показі мод |
 |
Біля чудодійної криниці |
 |
Обід на природі |
 |
У березовій алеї
Творчий проект
на тему:
«Українська хата та хатні обереги»
Керівник проекту: Підлісна Н.О
2010 рік
Список учасників
 
Вступ.
Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому.
Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї , як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .
В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає :
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась ?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
При будівництві української хати також дотримувалися різних звичаїв, які нажаль з часом втрачаються та забуваються. Свою пошукову роботу ми й вирішили провести у напрямку «Українська хата та хатні обереги».
Українська хата
Стоїть хата небагата,
Солом’яна стріха;
Причілочки у китицях,
мальовані вікна;
Обмазана, підведена,
а сама біленька.
На подвір’ї, як барвінок,
Трава зелененька.
Народна архітектура України оригінальна за формами, розмаїта щодо типів. Вона завжди втілювала національні духовні цінності народу, який її створював. У ній відбивався ступінь розвитку суспільства, стан будівельної техніки. Крім того вона служила важливим засобом художнього, культурного виховання людини.
Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Це затишна, найчастіше білена ззовні і всередині, будівля під солом’яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської
області, що в Росії. Цей загаль-ний тип української хати є найбільш визначною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатьських гір. Там вони дерев’яні, мають відкриті стіни. Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати ми бачимо прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.
Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розви-
тку від однокамерних до дво-, три- та багатокамерних споруд.
Двокамерне житло – хата і неопалювані сіни, триподільна хата з розташуванням сіней у центрі споруди та двобічним відносно до них розташуванням інших двох камер.
Хати Полтавщини
Поширеним типом сільської хати на Полтавщині була мазанка, конструктивну основу якої складали дерев’яні стовпи, заплетені лозою. Такі стіни з обох боків обмазували товстим шаром глини. В окремих повітах Полтавщини та Чернігівщини будівлі зводили з набивної глини: поміж двома рядами жердин, що складали основу стін хати, щільно витрамбовували суміш глини і землі. У Хорольському та Миргородському районах валькові хати, споруджували з довгуватих валиків глини, змішаної з посіченою соломою, а сирцеві хати, зводили з саману. Такі стіни були дуже товсті, а вікна подібні на бійниці.
При основі хати (по її периметру) влаштовували призьбу. Їх теж щільно набивали глиною й надалі час від часу підмазували. Земляну підлогу традиційної хати – долівку – ретельно вибивали довбнею і вимазували шаром глини. Звичайним явищем було фарбування задньої стіни, призьби чи долівки хати жовтою або червоною глиною. Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон. У чільній стіні – двоє: проти печі – перепічне, а проти столу – покутнє; третє – у причілковій стіні – застільне.
Поширеними на Полтавщині були хати з рундуками. Український поет і громадянський діяч Кесар Білиловський був родом з Полтавщини, але так сталося, що більшість свого життя провів за межами України. Може, тому в пам’яті саме таким зберіг образ рідного краю, батьківської хати:
Біліють і блищать на сонці
В садочках хати з рундуками,
Обведені малі віконця
Зорять червоними смужками.
Слово «рундук» тепер рідко вживається. Це те саме, що ганок, піддашшя.
Як відомо, на характер будівництва впливає багато факторів: наявність будівельних матеріалів, клімат, соціальні, економічні та політичні умови, етнічні традиції. Північна та центральна частина Полтавщини віддавна була багата лісами, і це зумовило будівництво всіх споруд з дерева, у південній частині будували хати-мазанки.
Дерев’яні хати були зрубні та «в шуги» - з заповненням дошками. Зрубні хати до висо-ти вікон складали з міцних дерев, вище – м’яких. Торці замків на вікнах не обрізували. Стеля була на сволоці та 2-4 балках, на яких лежали дошки. Здебільшого всі хати ззовні та всередині обмазували глиною та білили. Дах чотирисхилий, під соломою, з м’якими обрисами.
Зовнішньому вигляду житла на Полтавщині приділяли багато уваги. Поетичності надавав хаті солом’яний дах з великими виносами – стріхами. З-вис даху підтримували дерев’яні стовпи, утворюючи неширокий навіс – піддашок(рундук). Солом’яний дах добре поєднувався з дерев’яними стінами комори та сіней та підкреслював білизну житла. За допомогою різнокольорових глин робили смуги, якими вкривали стіну до вікон, вони виконували функцію оберегу. При цьому жовтою глиною покривали призьбу. Багато уваги приділяли оздобленню вікон і віконець. Їх прикрашали різьбою та фарбуванням.
Двері також відігравали важливу роль у вирішенні фасаду. У деяких селах їх розмальовували. Микола Гоголь у повісті «Ніч перед різдвом» описує хату, в якій на дверях було зображено козака на коні.
У художньому обрисі хат значна роль належала лиштві. Це була широка дошка, підшита під виступ даху для підтримування і вирівнювання стріхи. Лиштва в конструкції фасаду поєднувала дах зі стіною. Певну роль у завершенні композиції хати відігравали димарі, які мали форму зрізаної піраміди.
Існує така легендо щодо побудови первісної хати. Побудувавши хату, Сатана не здогадався зробити вікон, через що в ній було темно. Не знаючи, як бути, Сатана взяв мішок і давай носити мішком сонячне світло в хату. Принесе, випусте його, а світла в хаті немає й немає. На той час приходить Бог і питає Сатану, що той робить. Сатана розказує, що збудував хату, та тільки в ній темно, як уночі, тоді, як тому хотілося б, щоб у хаті було світло, як удень надворі: «Скільки ж стараюсь, скільки не ношу світла, а в хаті все одно пітьма».
Тоді Господь зробив у хаті три вікна і в хаті стало світло…
З тих пір люди будують хати з вікнами.
Перші віконця зі склом у наших предків, були невеличкими отворами. Майстри-гутники виготовляли скло до цих віконець, розкачували скляну кульку, отож і круглим було віконечко. Пізніше вікно узвичаїлося в побуті. Для цього використовували чотири скліних кружечки. Чотири тому, що це немов погляд на всі сторони світу: північ, південь, схід, захід. Промінчики, що ішли до хати, несли велику радість: це було своєрідне «хатнє» сонечко. Сонце дарувало врожай, тому світлові в домі віддавали належну шану. Щоб привернути до нього ще більшу увагу, прикрашали різноманітними візерунками – витинанками зі шкіри.
Згодом скло стало прозорішим, і його навчилися робити великим та різати на квадрати – шибки. Люди забули про першу кругленьку шибочку, а світло з вікна не було вже для них символом сонця. Нікому й не вірилось, що хата могла бути без вікон, але витинанки все різали і клеїли на шибки. На зміну шкіряним прийшли витинанки паперові.
Коли сіяли жито – клеїли витинанку, яка розповідала про це, збирали врожай – клеїли «врожайну», готувалися до весілля – «весільну». Поступово тісно стало витинанкам у вікнах: їх почали клеїти на сволоках. Потім стали різати витинанки-байки для забави дітям.
Внутрішній інтер’єр поділявся на чотири зони: побутова – піч, комин, мисник;робоча – зона для праці/станок, інструменти тощо/; спальня – піл, колиска, скриня; покуття – найсвятіше місце в хаті.
 
Чому українці завжди дбайливо ставилися до хатніх печей?
А в нашої печі
Золотії плечі,
А срібнії крила,
Щоб хлібець гнітила.
Українська піч завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни , де були вікна. Піч робили із сирцю. Вона складалася з таких частин: широкого переднього комина; припічна з боковою діркою в стіні для виходу диму в димар; із челюстей, які розміщені над припічком; все місце печі за припічком, на якому горить огонь і ставлять горшки, називається черінь; низ печі – підпіччя; груба – зігріває кімнату, а простір за нею до стіни – запічок. Можуть також бути маленькі закапелки або пічурки.
«Гей, коли б оце дома на печі та ще й у просі», - зітхав чумак посеред вітряного степу. Що ж , без живого пічного вогню важко уявити людське житло. Хто не мав ані печі, ані лави, той не мав ані хліба, ані страви. Піч була центром житла, вважалася його душею. Де тепло, там і добро, там і достаток, і злагода. Пічний вогонь має дуже давнє походження, бо слова «печера» і «піч» - одного кореня. Найперші печі слов’ян – це глинобитний сферичний склеп на дерев’яному каркасі. Традиційна духова руська піч в україні називалася «варистою». Вже в середні віка українці обладнували печі коминами – прибудовами у вигляді ковпака, де збирався дим. З комина дим виводився у димову трубу. Площина над і за піччю, де сушилося збіжжя, бавилися діти, грілися старі люди, була відома як «лежанка», «закапелок», «лазня-піч». Жінки постійно підмазували й білили піч
та комин – на їхній чистоті тримався авторитет господині. «Яка піч – така й господиня», - говорили люди. Подекуди в новій хаті частину печі до року залишали небіленою. Дівчатам не дозволяли мазати піч, інакше їхня доля цілий вік журитиметься. Щоб не заводилося сміття, припічок замітали не віником, а пташиним крилом. Печі прикрашали різноманітними візерунками, їх також покривали кахлями – тонкими полив’яними цеглинками. На найдавніших кахлях виводили символічне зображення сонця. Завжди під рукою господині, що поралася біля печі, було пічне начиння. Насамперед це – коцюба, лопата для вигрібання вугілля, рогач, кочерга, хлібна лопата.
Пічний вогонь був не лише годувальником. За його кольором і тим, як він виходить з печі, господарі визначали погоду, передбачали різні події. Червоне полум’я, яке горіло і потріскувало, дим стовпом передбачали морозну погоду. Білий вогонь, жар, що швидко згасав, дрова, які диміли і довго не запалювалися, дим, котрий стелився, провіщали відлигу, сніг. Якщо дрова в печі розвалювалися, то це означало, що незабаром у домі будуть гості, а іскра з печі або недогарок, який падав на долівку, вказували, що гості вже біля порога.
З самого початку і протягом віків піч знаходилась у колі численних обрядів. Щоб дитина росла здоровою і ніхто не міг її образити, після хрещення кума витягала з печі жаринку, йшла з нею на перехрестя і кидала через себе. Дівчина, коли приходили свати, стояла в куточку і «колупала піч» - це вважалося ознакою сором’язливості і вмінням тримати себе. Посланці ж молодого, щоб сватання вдалося, - приносили з собою в кишенях шматочки пічної глини або під час переговорів намагалися непомітно відколупнути «печину». Після весілля, коли дружина переходила в хату чоловіка, з її колишнього житла переносився і пічний вогонь. Існував ще й такий весільний звичай. Потрапивши до хати чоловіка, молода кидала під піч курку, яку їй дарувала мати.
Зараз, мабуть, мало де залишилися такі печі. Але спогади про тепло і затишок, який вони створювали, й досі живуть в пам’яті людей. Саме тому місце біля сучасних печей та камінів продовжує залишатися улюбленим місцем для відпочинку і спілкування в багатьох родинах.
Стіл, лава, скриня та інше…
Уздовж причілкової стіни ставили стіл. Попід тильною стіною робили дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Лави на свята прикрашали доморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім’ях - килимами. Зліва від столу розміщувалася скриня, яка завжди була у великій пошані. Сюди складали одяг, рушники, полотно, прикраси – все найцінніше для господині. Тут зберігалося придане нареченої. Виходячи заміж, дівчина забирала з собою й скриню, котра символізувала працелюбність нареченої та родини, бо все, що в ній було, виготовлялося своїми руками.
Скрине ж моя мальована!
Да не рік, не два пряла,
Да не зимоньку ткала,
Да не літо білила,
Весь рід обдарила.
За звичаєм скриню ставили на видному місці. Поряд з вишиваними рушниками та килимами вона була окрасою хати.
На весіллі при перевезенні – «пересувинах» - скриню оглядало все село, обговорюючи її вартість і художнє оздоблення.
На Полтавщині мальовані скрині виготовляли чи не в кожному повіті. Поміж численних ремесел була і професія скринника. Скрині виготовляли переважно з липи, тополі, берези, вільхи чи верби – з весни і до середини літа, бо після Спасівки вже починалися весілля. Найретельніше розписували передній бік скрині, зовні та всередині малювали рідше, побутував звичай застеляти її скатертиною або килимом. У розписах «з голови» переважав рослинний орнамент, його основні мотиви – квіти різних розмірів, скомпоновані в букети або вазони, червоні та рожеві яблука, маки на зеленому тлі. Як і в інших видах народного декоративного розпису, тут переважали яскраві соковиті барви, які створювали життєрадісний настрій. Про мальовану скриню в народі говорили: «Аж очі забирає». Полтавські скрині мають форму розширеного догори паралелепіпеда. Тож у невеликих хатах вони служили за стіл. Ще були скрині ковані, які обковували металом по кутах та через середину.
Уздовж тильної стіни був дерев’яний настил, на рівні пічної лежанки, так званий піл. Його застилали домотканими ряднами, у квадратну кучку складали великі подушки, а зверху обстилали ряднами, оздобленими трьома смужками по краях. Окремо, одна на одну викладали вишиті головні подушки. Над полом влаштовувалась жердка, на якій висів буденний одяг.
Біля дверей (на сінешній стіні) та понад ними були дерев’яні полички, - так званий мисник, у більш заможніх – шафа (судник) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полиця для хліба та хатнього начиння. Там виставляли в ряд череп’яні миски, деякий ритуальний посуд, кухлі, дерев’яні ложки та скляні вироби.
Живописний напрям українського мистецтва виявлявся у традиційному стінописі. Одвічні в мистецтві багатох народів світу, в українському стінописі архаїчні солярні знаки, рослинні мотиви набувають своєрідного забарвлення завдяки особливостям композиції, прийомам стилізації, технології. Народні художники саморобними пензликами, трафаретами або навіть пальцями наносили на білені стіни хат барвисті малюнки. Окремо розмальовувався комин печі.
Сволоком у конструкції традиційного українського житла називався брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держалася стеля в хаті. Тримаючи на собі весь мікрокосмос оселі, сволок символізував собою її міцність, довговічність. Добрий сволок часто переносили зі старого житла в нове. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки – сенце, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі – мали оберігати дім від злих сил. На сволоку, як правило, писали дату побудови хати, рік народження її господаря.
У сволок над полом забивався крючок, до якого підвішували колиску. Колиску робили з ліщини, горіха, калини, щоб « дитя спало - щастя мало, росло – не боліло, на серденько не кволіло». У кужіль клали хлопчику – любисток (щоб любили), гілочку дуба (щоб був міцний, як дуб), а також барвінок і тую, щоб довго жив, чорнобривець (щоб був чорнобривий), живокіст (щоб міцними були ручки й ніжки). Дівчинці клали ромашку (щоб рум’яна була), калину (щоб красива була), любисток (щоб люб’язна була) чи яблуко (щоб була червоненька). Підвішували колиску на рівні грудей матері, що сиділа біля неї. Її могли піднімати, або опускати залежно від температури повітря в хаті. У матрацик клали солому. А подушечку кулечку міряли батьківським кулаком.
За народним повір’ям, коли снилося, що в хаті сволок надтріснутий або відсутній, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров’я піднімали куми до сволока немовля. І поки стояв на землі дім, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому.
В українській хаті широко використовувався рушник. За функціональним призначенням розрізняли рушники побутові: «утирачі», які використовували для рук і обличчя, «стирок» - для посуду, стола і лав; рушники для прикрашання – буденні та святкові, які розвішували над віконними отворами та в простінках між вікнами; рушники обрядові, що обрамляли ікони у парадному кутку хати. Розміщення їх було постійним і ніколи не змінювалося. У курних хатах їх вивішували тільки у святкові дні.
Народні рушники мали цілий ряд обрядових призначень у багатьох моментах життя людини:в проводах у далеку путь, при закладанні нового будинку, під час зустрічі почесних гостей, на новосіллі.
Звичай подавати хліб-сіль на рушнику й досі побутує у нас. З давніх часів використовували рушники у хліборобських обрядах. У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом, попереду ступав батько й ніс на рушнику хліб-сіль, а мати несла всяке частування в кошику, накритому рушником. На зеленому полі його розстеляли, клали їжу, пригощалися. Так робили і в перший день сівби, оранки та жнив. По завершенні жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті надівали на господаря обжинковий вінок.
А весілля, а сватання! Тут рушник обов’язковий і активний предмет: рушники готували, подавали, ставали на рушник.
Хата була головним і майже єдиним місцем зберігання глиняного посуду, що стало невід’ємною ознакою внутрішнього простору домівки, одним із обов’язкових і суттєвих елементів структури будинку. Розташування посуду мало символічне осмислення в організації інтер’єру житлового приміщення та життя селянської сім’ї в цілому. Кожний вид глиняних виробів мав конкретне традиційне місце збереження і використання. Частина кухонного посуду /горшки, ринки тощо/ трималися біля печі, під причілком. Деякий посуд стояв під лавою, на лаві, на тій її частині, що розміщалася навпроти печі.
У заможних господарів мисник замінювався невеликою настінною шафою-поставцем, судником. До чільної стіни, понад передпічним і покутнім вікнами, прикріплювалася довга дошка-полиця. Її краї, як і в миснику, завершувались кониками – різьбленими стилізованими фігурками кінської голови. На полиці догори дном виставляли кухонний посуд, а саме горщики. Як підмітили дослідники, посудові відводиться роль обмежувача верхньої частини інтер’єру: верх стін і стеля.
Українська хата оспівана в піснях, описана в казках та інших літературних творах. Про неї народ береже цікаві повір’я, прислів’я, приказки легенди.
Я вас чекала, стільки літ чекала!
Заходьте всі, - покликала руками,
І зацвіла рясними рушниками,
І сивим смутком тихо привітала.
Чому не йшли, пташата, не летіли,
Де вирій вас тримав, що не вертали?
… В куточку піч, замріяна і біла,
Що тепла, хоч з крижинками, у січні,
А червню подарує прохолоду.
Чубатий кужіль з веретеном-дивом
На лаві дума свою білу думу:
«Коли ж мені так просто і красиво
Зів’ється в безконеччя нитка суму?»
… Тут сорочки на свято і на будень
Із полотна, що вибілило сонце,
Палкий вогонь у серці заховала.
Дубовий мисник, горщик полив’яний,
На скриню миска дивиться щербата…
Десь пів села одним борщем духмяним
Нагодувала за столом у хаті.
Вода на лаві у відрі правічнім –
Стомилась кружка черпати ту воду,
Зійшов намул з джерел, що обміліли,
Ми в землю проростаємо цупкіше.
Щось так приємно в серці заболіло
Від щастя, що і ширшає, і глибша.
За вашу хату вдячні ми вам щиро,
За пісню і стола просту гостину.
І усміхнувся з рушника Шевченко,
Мов привітав кохану Україну.
Мета: розширити знання учнів про українську хату, про історію її виникнення; розвивати творчі й літературознавчі здібності дітей, пізнавальні інтереси; виховувати любов до історії свого народу, повагу до праці.
Тип проекту: творчий, інформаційно-пошуковий; груповий, середньо тривалий.
Етапи роботи над проектом
І. Підготовчий етап. Визначення напряму, теми, мети і завдань проекту. Об’єднання в групи, розподіл завдань.
ІІ. Збирання та обробка матеріалів.
Діти шукають цікаві відомості про будівництво українських хат, зокрема хат Полтавщини, про зовнішній та внутрішній інтер’єр, про хатнє начиння. До знайденого матеріалу відшукують ілюстрації.
ІІІ. Презентація результатів.
Учні презентували результати власної діяльності та отримували нові знання й уміння з теми під час уроків «Я і Україна»
ІV. Обговорення результатів проекту після його захисту, поради та коментарії вчителя, груповий аналіз роботи та оформлення зібраних матеріалів.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар